+38(044) 353 60 90, +38(050) 268 81 00, +38 (068) 866 72 79 kievpereklad@gmail.com
Як одне слово може змінити зміст вашої розмови

Як одне слово може змінити зміст вашої розмови

Британський психолог Елізабет Стоукі вивчає характер розмовної мови, який більшість з нас навіть не помічає. Вона пояснює, як її дослідження можуть навчити людей спілкуватись більш ефективно. Люди проводять багато часу спілкуючись один з одним, і в цілому, ми робимо це досить непогано. Під час наших щоденних розмов ми можемо відчувати збудження, злість, зніяковілість, або ж, якщо пощастить, то – любов. То чи буде доцільно подумати про спілкування як про науку? Чи дійсно ми можемо отримати щось корисне з наукового аналізу того, що ми робимо не задумуючись? Схоже, що можемо. Та, хоча лінгвіст Ноам Чомські дає поняттю розмови визначення «хаотичне явище», багато науковців вивчали реальні розмови між реальними людьми та в реальний час більше 20 років, і цілком можуть стверджувати, що таке визначення не є правильним. Спілкування – це систематична та організована система мовлення, яка розкриває нам усю силу та здатність мови формувати опис нашого повсякденного життя. Як приклад, розглянемо записану розмову двох друзів, Ненсі та Хіли. Аналіз розмови проводиться за інтонацією та фактичними звуками, а не просто за правильно сказаними словами чи написанням (слова підкреслюються наголосом та різними рухами у тоні та інтонації): 1                                                              ((дзвінок)) 2                          Ненсі:                        Добрий день? 3                          Хіла:                          Привіт:, 4                          Ненсі:                        ПРИВІТ::. 5                          Хіла:                          Як в тебе справи = 6                          Ненсі:                        = Чудово, а як в тебе справи. На перший погляд, в цій розмові немає нічого особливого. В цьому немає науки! Хоча, наука є. Аналітики зі спілкування пояснюють, що майже у всіх телефонних дзвінках, приватних зустрічах, дзвінках по Skype, та навіть переписках можна виділити три компонентні пари дій: виклик та відповідь (лінія 1 та 2); вітання та ідентифікація (для Хіли та Ненсі для ідентифікації достатньо лише...
Швидкість (темп) мовлення. Яка найшвидша мова у світі?

Швидкість (темп) мовлення. Яка найшвидша мова у світі?

Якщо ви володієте іноземною мовою, то ви напевне потрапляли в незручну ситуацію, коли вам доводилось просити свого співрозмовника говорити повільніше або більш чітко. Після таких ситуацій ми часто дивуємося: «чому ж вони все таки так швидко розмовляють?» Більшість людей, які вивчають іноземну мову, вважають, що носії цієї мови розмовляють швидше ніж вони. Це пов’язано з тим, що коли ви чуєте іноземну мову (особливо коли ви вперше її вивчаєте), ваш мозок працює так активно, що вам заледве вистачає часу вловити всі деталі і здається, що мова дуже швидка. Швидкість, з якою ви розмовляєте певною мовою, називається темпом мовлення, і людське сприйняття такого феномену доволі суб’єктивне. Але, не дивлячись на це, існує декілька способів виміряти темп мовлення, включаючи вимірювання кількості сказаних складів за певний проміжок часу, оскільки в будь-якій мові існують різні за довжиною слова. Це вимірювання можна проводити як беручи так і не беручи до уваги паузи в мовленні. Коли ми враховуємо паузи, то це називається швидкість мовлення, а коли ні – швидкість артикуляції. Декілька років тому було опубліковано цікаве дослідження, в ході якого лінгвісти зробили висновок, що один склад в мовах, якими розмовляють швидко (серед тих, що досліджувались, а саме: англійська, французька, німецька, італійська, японська, іспанська, китайська, в’єтнамська), несе менше інформації, ніж один склад в мовах, якими розмовляють більш повільно. Наприклад: в’єтнамська та китайська несуть в собі більше інформації, ніж англійська, а японська, взагалі, найменш інформативна, але сама швидкість передачі інформації найвища в англійській мові. Якщо розглядати мови по довжині та кількості складів, то найшвидша мова – японська, за нею іспанська та французька, найповільніша – китайська. В свій час іспанська мова була найшвидшою європейською мовою, а німецька – найповільнішою....

Функції мови

Жодне суспільство, на якому б рівні розвитку воно не перебувало, не може існувати без мови, яка виконує цілу низку функцій, життєво важливих для цього суспільства, окремих гру кожної людини. Мова використовується для інформаційного зв’язку між членами суспільства. Мова, якою – спілкуються, стає мертвою; народ, що втрачає свою мову, зникає. Спілкування – найважливіші функція мови, якій так чи інакше підпорядковані всі інші функції. Для повноцінного функціонування мови і її розвитку вона повинна використовуватись у  сферах комунікації – у науці, техніці, виробництві, ділових стосунках, освіті, культурі, а ще в побуті чи художній літературі. Мова є універсальним засобом вираження внутрішнього світу особистості. Вона дає можливість перетворити внутрішнє  суб’єктивне у зовнішнє, об’єктивне, доступне для сприйняття. «Заговори – і я тебе побачу», – говорили мудреці античності. Саме завдяки експресивній функції мова дає можливість розкрити неповторний світ людського інтелекту, волі та емоцій. Мова є засобом спілкування. Це правда. Але додамо, – тільки для тих, хто її знає. Для тих, хто її не знає, вона є засобом роз’єднання, відокремлення своїх від чужих. Спілкуватися за допомогою якоїсь мови можуть лише носії цієї мови. Тільки для них вона є засобом ідентифікації, ототожнення в межах певної спільноти. Кожен із нас має свій мовний «портрет», мовний «паспорт», у якому відображено всі параметри нашого «Я» – національно-етнічні, соціальні, культурні, духовні, вікові. Мова є засобом пізнання світу. Досвід суспільства закодовано і зафіксовано в мові, її словнику, граматиці, у текстах. Пізнаючи мову, людина пізнає світ, причому світ у баченні саме цієї мовної спільноти. Гносеологічна (пізнавальна) функція мови полягає не тільки в накопиченні досвіду суспільства. Мовлення є засобом мислення, формою існування думки. Вислів «обмінюватися думками» не варто розуміти дослівно. Якби люди обмінювалися безпосередньо думками, то вони завжди розуміли б один одного і...

Словник. Види та типи словників

Словник. Види та типи словників  Французький письменник Анатоль Франс назвав словник «всесвітом, розташованим у алфавітному порядку». Словник потрібен, коли не знаєш, як пишеться те чи інше слово. Але це не головне. Словники – це не лише довідники, але й елемент національної культури: адже в слові втілено багато граней народного життя. Все багатство й різноманіття лексичних запасів мови зібрано в словниках. Створення словників – завдання особливої галузі лінгвістичної науки – лексикографії. Словників багато й вони різноманітні. Енциклопедичні словники описують світ, пояснюють поняття, дають біографічні довідки про відомих людей, відомості про країни та міста, про видатні події (війни, революції, відкриття). Філологічні словники містять інформацію про слова. Існують різні типи філологічних словників. Більшості людей відомі двомовні словники: до них ми звертаємося під час вивчення іноземних мов, перекладу текстів з однієї мови на іншу (наприклад, з української мови на англійську). Надзвичайно різноманітними є одномовні словники. Відомості про правильне написання слів можна дізнатися в орфографічному словнику, про те, як треба вимовляти слово, – в орфоепічному словнику (тобто словнику правильної літературної вимови). Етимологічні та історичні словники описують походження слова, його шлях у мові, всі зміни, які відбулися з ним на цьому шляху. Граматичні словники містять інформацію про морфологічні та синтаксичні властивості слова; у зворотних словниках слова розміщені за алфавітом їх  кінцевих літер (іноді це потрібно для деяких лінгвістичних досліджень). Існують також словники іншомовних слів, термінологічні, діалектні, словники мови  письменників, словники мовленнєвих помилок та труднощів. Словник може охоплювати не всю лексику мови, а певні групи слів: такими є словники синонімів, антонімів, омонімів або паронімів. Цей перелік був би неповним без двох типів словників, що мають найдавнішу лексикографічну традицію. Це тлумачні та ідеографічні словники. І в тих, і в інших пояснюється значення слова. Але в тлумачному словнику слова розміщені в алфавітному порядку, а в...

Літературна мова

На початкових етапах розвитку мови існували тільки у формі діалектів. На основі кількох діалектів могла складатися мова фольклору. Торгівля змушувала носіїв віддалених діалектів розуміти одне одного. В давнину та в Середньовіччі існувала культурна прірва між освіченою меншістю, яка завжди була двомовною, та рештою населення, в основному одномовною і неписьменною. Такий стан речей став змінюватися, коли почали створюватися централізовані національні держави з єдиними ринками. Поступово починала формуватися літературна (стандартна) мова. Цей процес відбувався у різних країнах у різний час. В Україні традиційно використовується термін «літературна мова», оскільки така мова, перш за все, складалася у сфері художньої літератури.   Літературна мова – це зазвичай національна мова. Вона завжди базується на одній з раніше існуючих форм мови. Якщо мова існувала лише у формі діалектів, то звичайно вибирають найпрестижніший з них.   Літературна мова відрізняється від діалектів, по-перше, за ступенем поширеності: вона стає надбанням усього народу; по-друге, має чітко визначені та записані норми, які вивчаються в школі; по-третє, її використовують не лише в побутовій, але в першу чергу в культурній галузі. Українська літературна мова багато в чому завдячує старослов’янській, а західноєвропейські – латині. Літературна мова в будь-якій країні поширюється завдяки школі, де дітей навчають читати, писати та говорити відповідно до літературних норм. У ХХ сторіччі літературна мова стала поширюватися новими способами, не менш важливими, ніж школа, – це радіо і особливо телебачення.   На початкових стадіях існування літературні мови могли вважатися «мовами панівних класів». У наш час усе більше людей користуються літературною мовою в повсякденному житті. В багатьох країнах люди, які розмовляють на діалектах, вважаються недостатньо культурними. Але є країни, в яких діалекти є дуже стійкими при загальності літературної мови. Така ситуація спостерігається...

Текст

Текст (від латинського textus – тканина, сплетіння, поєднання) – об’єднана смисловим зв’язком послідовність знакових одиниць, основними властивостями якої є зв’язність та цілісність.   У семіотиці під словом текст розуміють осмислену послідовність будь-яких знаків, будь-яку форму комунікації, в тому числі й обряд, танець, ритуал і т. ін.; у мовознавстві текст – послідовність вербальних (словесних) знаків. Правильність побудови вербального тексту, який може бути усним і письмовим, пов’язана з відповідністю до вимоги «текстуальності» – зовнішньої зв’язності, внутрішньої осмисленості, можливості своєчасного сприйняття, здійснення необхідних умов комунікації і т. ін.   Для обох видів тексту – письмового й усного – важливим є питання про його ідентичність, про так звану канонічну форму, що досліджується особливою галуззю філології – текстологією. Мовознавство описує специфічні засоби, які забезпечують смислові установки, що передаються в тексті: лексичні засоби типу часток, вставних слів і т. ін., тектонічні засоби – зміну порядку слів залежно від текстової установки, інтонаційні засоби (для звукових текстів), особливі графічні засоби – підкреслювання, шрифтові виділення, пунктуацію (для письмових текстів).   Правильність сприйняття тексту забезпечується не лише мовними одиницями та їх поєднаннями, але й необхідним загальним фондом знань, комунікативним тлом, тому сприйняття тексту пов’язується з пресупозиціями.   Дискусійним є питання про мінімальну довжину тексту (наприклад, чи може вважатися текстом одна комунікативна репліка). Можливість детального аналізу тексту (особливо художнього) забезпечується важливими досягненнями в галузі мовної системи (коду) для тексту; таким чином, він вивчається як «мова в дії».   Вивчення тексту в різних країнах здійснюється під різними назвами: лінгвістика тексту, структура тексту, герменевтика тексту (тобто виявлення системи неочевидних смислових зв’язків та опозицій), граматика тексту; онтологічний статус кожної з цих дисциплін не є чітко визначеним, і в цілому можна говорити про більш...

Етимологія

Наука етимологія (від грецького «Etymon» – «істина» та «logos» – «слово», «вчення») займається вивченням походження слів, зокрема з’ясовує, за якою ознакою називаються предмет, явище, дія. Відносно просто на основі досягнень порівняльно-історичного мовознавства прослідкувати історію звукового та морфологічного складу слова. Щодо смислової еволюції, то її часто дуже складно пояснити. Предметом етимології як розділу мовознавства є вивчення джерел та процесу формування словникового складу мови та реконструкція словникового складу мови давнішого періоду (зазвичай дописемного). В лексиці кожної мови є значний фонд слів, зв’язок форми яких зі значенням є незрозумілим для носіїв мови, оскільки структура слова не підлягає поясненню на основі діючих у мові зразків утворення слів. Етимологія визначає коли, в якій мові, за яким словотворчим зразком, на основі якого мовного матеріалу виникло слово, а також які історичні зміни його первинної форми та значення відбулись. Етимологія характеризується комплексним характером методів дослідження. Основою методики етимології є порівняльно-історичний метод дослідження різних одиниць мови, який спирається на закони фонетичних змін, морфологічні закономірності, закономірності морфологічних змін.   Етимологія – складна наука. Гарним етимологом стати важко. Проте навіть далекі від науки люди люблять шукати витоки слова. Під впливом такої народної етимології часто зближуються далекі одне від одного слова. Етимологія тісно пов’язана з діалектологією. Її дані є важливими для вирішення питання про походження багатьох слів літературної мови. Етимологія має важливе значення для розвитку історичної лексикології в цілому і для порівняльно-історичної граматики, для яких етимологія відіграє роль основи й джерела нових матеріалів. Оскільки етимології доступні хронологічні рівні, недосяжні для письмової історії, вона, поряд з археологією, служить найважливішим інструментом вивчення історії людського суспільства. Важливим етапом у розвитку етимології як науки є створення етимологічних словників слов’янських мов, зорієнтованих на реконструкцію та етимологізацію...

Лексика

 Лексика – сукупність слів мови, її словниковий склад. Цей термін використовується також і стосовно окремих пластів словникового складу (лексика побутова, ділова, поетична і т. ін.), і для позначення всіх слів, використаних певним письменником (лексика Шевченка) або в якому-небудь одному творі (лексика «Слова про Ігорів похід»).   Лексика є предметом вивчення лексикології, семасіології та ономасіології. Лексика прямо або ж опосередковано відображує дійсність, реагує на зміни в суспільному, матеріальному та культурному житті народу. Лексика постійно поповнюється новими словами на позначення нових предметів, явищ, процесів, понять. У лексиці відображаються соціально-класові, професійні, вікові відмінності всередині мовної спільноти. У зв’язку з цим лексика поділяється за принципом належності до різних соціальних діалектів: жаргон, арго, сленг і т. ін. У лексиці відображується належність носіїв мови до різних територіальних діалектів, а також зберігаються специфічні, місцеві особливості мовлення. Вивченням цих особливостей займається діалектологія.   Під час вивчення історичного розвитку лексики можна відмітити, що старі слова відходять на другий план або зникають зовсім, з іншого боку – йде поповнення словникового запасу. В результаті цих змін приріст слів завжди перевищує зменшення їх кількості. Нові слова в мові називаються неологізмами; ставши загальновживаними, закріпившись у мові, вони втрачають якість новизни і входять до основного словникового фонду.   Слова основного словникового фонду різні за своїми джерелами.   Походження слів у мові вивчає етимологія. Зміни в лексиці відбуваються постійно. Кожний період розвитку мови характеризується своїм словниковим складом, що об’єднує застарілі слова, які разом з іншими словами, зрозумілими, але невживаними, утворюють пасивну лексику, і слова, які не лише розуміють, але і вживають, утворюють активну лексику.   З погляду плану змісту в лексиці виділяються: повнозначні та службові слова. Перші мають номінативну функцію, здатні виражати поняття і...

Неологізм

Неологізми (від грецького neos – новий і logos – слово) – слова, значення слів або словосполучення, що з’явилися у визначений період у певній мові або використані одного разу в певному тексті чи акті мовлення. Належність слів до неологізмів (наприклад «розрядка», «чорний ящик», «місяцехід») є властивістю відносною й історичною. Неологізми визначаються так, як і слова, що виникли за пам’яті покоління, яке їх використовує. Визначення неологізму за денотативною або стилістичною ознакою не охоплює всієї сукупності неологізмів, а визначення неологізмів як слів, відсутніх у словнику, не спирається на властиві неологізмам особливості.   У розвинених мовах кількість неологізмів, зафіксованих у газетах і журналах протягом одного року, складає десятки тисяч. Це зумовлено соціальною потребою в називанні всього нового та в його осмисленні, внутрішньомовними факторами – тенденціями до економії, уніфікації, системності мовних засобів, етимологією, завданнями експресивно-емоційної стилістичної виразності. Неологізми можуть утворюватися морфологічними, синтаксико-морфологічними та семантико-морфологічними способами.   Новоутворення не на основі наявних слів та морфем утворюються з експериментальною метою, наприклад, у науково-фантастичній літературі. Неологізми з’являються в результаті внутрішньої словесної семантичної деривації на основі метафори та інших перенесень найменувань: наприклад, «трубач» у значенні «трубоукладальник» та «трубач» у значенні «людина, що грає на трубі».   Неологізми утворюються на основі стереотипізації цитат, перетворення мовленнєвого відрізка в складений термін, умовну формулу, ідіому («знак якості»), переосмислення словосполучень, термінологізації та детермінологізації, перетворення структури словосполучення («лінія вогню», «відкритим текстом», «номер два»).   На відміну від неологізмів-новоутворень існують «відносні неологізми», «неологізми входження», які є або «внутрішніми запозиченнями» – результатом міграції мовних засобів з одних сфер мови в інші або актуалізації слів, відомих у минулому.   У деяких країнах: США, Франції, Японії, на території колишнього СРСР існують центри неології, які займаються науковим дослідженням неологізмів,...

Просторіччя

Просторіччя – одна з форм національної мови, поряд з діалектами, жаргонним мовленням та літературною мовою. Разом з народними говорами та жаргонами просторіччя складає усну некодифіковану сферу загальнонаціональної мовної комунікації – народно-розмовну мову. Просторіччя має понаддіалектний характер, на відміну від говорів та жаргонів – це мовлення, загальнозрозуміле для носіїв національної мови. Будучи універсальною для національних мов категорією, просторіччя в кожній з них має специфічні особливості та властиві лише йому взаємовідносини з літературною мовою. У просторіччі представлені одиниці всіх мовних рівнів. Особливо чітко своєрідність просторіччя виявляється у використанні елементів літературної мови, в граматичному та фонетичному оформленні слів загального словникового фонду. Для просторіччя властивими є експресивно «занижені» оцінювальні слова з палітрою відтінків від фамільярності до грубості, до яких у літературній мові є нейтральні синоніми: «дрихнути» – «спати», «гепнути» – «ударити». В українській мові просторіччя – історично складена мовна система, становлення і розвиток якої тісно пов’язаний з формуванням української національної мови. Саме слово «просторіччя» утворилося зі словосполучення «простая речь», яке використовувалося в 16-17 сторіччях. Формування просторіччя та подібних до нього явищ у донаціональний період розвитку конкретних мов головним чином європейського ареалу часто пов’язане з наддіалектною говіркою великих міст – економічних, політичних та культурних центрів країни. Поступово складалися форми співвідношення просторіччя з літературною мовою, в результаті чого утворилося літературне просторіччя, яке є межею літературної мови з народно-розмовною мовою. Норма їх використання полягає в тому, що вони допускаються в літературну мову з обмеженими стилістичними завданнями: як засіб соціально-мовленнєвої характеристики персонажів, для «заниженої» в експресивному плані характеристики осіб, предметів, подій. До літературного просторіччя належать лише ті мовленнєві елементи, які закріпилися в літературних текстах, після тривалого відбору семантичної та стилістичної обробки. Поряд з просторічними словами до літературного...

Жива мова

Жива мова – це різновид усної літературної мови, який обслуговує повсякденне побутове спілкування й виконує комунікативну та імперативну функції. В якості засобу національного спілкування жива мова склалася в епоху формування націй. У донаціональний період функцію розмовної мови виконували діалекти, напівдіалекти, міські койне та ін. Як форма існування літературної мови жива мова характеризується основними її ознаками (наддіалектністю, стійкістю, нормативністю, багатофункціональністю).   Жива мова – історична категорія. Історія живої мови в різних національних мовах не зафіксована джерелами внаслідок усної форми її існування. Основою її формування стали понаддіалектні утворення та говори регіонів, які відігравали сполучну роль під час консолідації націй. Місце живої мови у складі літературних мов мінливе. Вона може виступати в якості усної форми літературної мови, може не входити до її складу, може взаємодіяти з розмовним типом письмово-літературної мови, представленої в художніх творах, які найповніше відображають народне мовлення або бути стилем літературної мови. Існують регіональні типи живої мови. Практично в кожній мові за багатьма фонетичними та частково лексичними ознаками можна виділити певні регіональні варіанти літературної живої мови. Жива мова не підлягає кодифікації.   Визначення характеру відношення живої мови тієї або іншої національної літературної мови до літературної мови в цілому або її різновиду вирішується по-різному. Вивчення соціальної, локальної, вікової, статевої, професійної диференціації живої мови, мовної поведінки, особливостей утворення та сприйняття мови є одним із завдань соціолінгвістики та психолінгвістики. Загальні властивості усного мовлення виявляються в специфічних характеристиках живої мови: спонтанності, лінійному характері, що призводить як до економії, так і до надмірності мовних засобів, безпосередньому характері мовленнєвого акту. Жива мова існує в діалогічних та монологічних формах. Форма мови впливає на вибір засобів вираження.   Основна функція живої мови – комунікативна. Відповідно до потреб спілкування...

Мовна здатність

Мовна здатність – одне з ключових понять психолінгвістики; багаторівнева, ієрархічно організована функціональна система, яка формується в психіці носія мови в процесі онтогенетичного розвитку. Поняття «мовна здатність» було введене радянською лінгвістичною школою. Існують дві основні точки зору на походження мовної здатності: згідно з однією з них, мовна здатність закладена біологічно й розвивається  в ході розвитку дитини, й навпаки, згідно з іншою, – мовна здатність є соціальним за своєю суттю утворенням, яке формується в процесі розвитку комунікативної діяльності.   У мовній здатності розрізняються елементи й рівні. Елементи – це відображені й узагальнені свідомістю елементи системи мови. Відображенням семантичних відношень у мові є прескрипторні правила (тобто правила, які вказують мовцеві, як правильно вживати те або інше поєднання елементів), за допомогою яких пов’язані елементи мовної здатності. Ці правила мають прихований неусвідомлений психолінгвістичний характер.   Рівні мовної здатності – це пов’язані прескрипторними правилами функціональні підсистеми елементів. Є всі підстави стверджувати, що рівні мовної здатності відповідають рівням системи мови: можна виділити фонетичний, граматичний, лексичний рівні, в тому числі й словотворчий підрівень, синтаксичний рівень. Під час вивчення будови та функціонування мовної здатності досліджується спосіб репрезентації системи мови в мовній здатності, прескрипторні правила вибору елементів, улаштування рівнів мовної здатності, що дає можливості для повнішого уявлення психолінгвістичних механізмів мовленнєвої діяльності, функціонування системи мови у...

Антонім

Антоніми (від грецького anti – проти та onyma – ім’я)  слова однієї частини мови, що мають протилежні значення. Далеко не всі слова можуть мати антоніми. Для цього в самому значенні слова має бути закладена можливість антоніма. У слів, які означають конкретні предмети, немає антонімів, наприклад, шафа, стіл, варення. Антоніми мають в основному якісні прикметники та прислівники і значно рідше – іменники та дієслова.   Залежно від вираження типу протиставлення антоніми поділяються на відповідні класи, основні з яких   1) антоніми, які виражають якісне протиставлення. Такі антоніми виражають ступінчасті опозиції: «легкий» (простий, дріб’язковий) – «нескладний», «середньої складності», «нелегкий» – «складний». В українській мові якісні прикметники з префіксами не-, без- бувають антонімами лише у випадку, якщо вони являють собою граничні, крайні члени антонімічної парадигми: «культурний» – («не зовсім культурний») – «некультурний».   2) антоніми, які виражають доповнення (компліментарність). Антоніми представлені двома протилежними членами, які доповнюють одне одного до цілого таким чином, що заперечення одного дає значення іншого: «не+істинний» = хибний.   3) антоніми, які виражають протилежну спрямованість дій, ознак та властивостей. Ця протилежність у мові базується на логічно протилежних поняттях: «збирати» – «розбирати», «запалювати» – «гасити».   За структурою антоніми поділяються на різнокореневі («хороший» – «поганий») та однокореневі («заходити» – «виходити»). Особливий непродуктивний різновид антонімів утворюють слова, що поєднують у собі протилежні значення: «позичити» (у когось) –  «позичити» (комусь). Це явище називається антонімією всередині слова, або енантіосемією.   Антоніми часто використовують для того, щоб підкреслити контраст між поняттями. На протиставленні антонімів побудовано багато українських прислів’їв та приказок: «Ситий голодного не розуміє»; назви художніх творів: «Правда і кривда». Антоніми також сприяють виразності поетичного мовлення.  ...

Омонім

Омоніми – від грецького «homos» – «однаковий» та «onyma» – «ім’я». Таке явище, коли слова співпадають за формою і не мають нічого спільного за змістом, називається омонімією (від грецького «однойменність»). Лексичні омоніми – слова, однакові за звучанням, які не мають спільних елементів змісту (сем) і не пов’язані асоціативно. Виникнення в мові омонімів викликано різними причинами. В результаті звукових змін може відбутися збіг раніше різних за звучанням слів. До появи омонімів може призвести запозичення іноземного слова. Омоніми з’являються, коли однакові за звучанням слова були запозичені певною мовою з різних джерел: «рейд» (місце стоянки кораблів; з голландської мови) та «рейд» (військовий наскок у тил противника; з англійської мови). Джерелом омонімів у певній мові може бути звуконаслідувальне походження одного з омонімів: наприклад, «шип» (від шипіти) та «шип» (троянди). Найпродуктивнішим та історично найскладнішим фактором появи омонімів є розрив первинно єдиної семантики багатозначного слова: «світ» (промениста енергія) та «світ» (всесвіт). Складність цього фактору полягає в тому, що розрив, розходження значень, тобто втрата ними спільних семантичних елементів, зазвичай, відбувається поступово; досить часто трапляються випадки, які по-різному трактуються в різних словниках: то як значення одного слова, то як омоніми («журавель» (птах) та «журавель» (криниця).   Розрізняють повну та часткову омонімію, при якій збігаються лише окремі форми слів, так звані омоформи, наприклад, «три» (числівник) і «три» (дієслово). Поряд з омонімами виділяють також омографи – слова, які однаково пишуться, але мають різне звучання: «за’ мок» – «замок’». Існують також і омофони – слова, які вимовляються однаково, але відрізняються написанням: «сонце» – «чи не сон це». Омонімія може ускладнювати розуміння – адже одна і та ж форма означає різні речі, і незрозуміло, що мається на увазі. В той же...

Речення

Речення – одна з основних граматичних категорій синтаксису, яка протиставляється в його системі слову та словосполученню за формами, значеннями та функціями. В широкому значенні це будь-яке – від розгорнутого синтаксичного утворення до окремого слова або словоформи – висловлювання, яке повідомляє про щось і розраховане на слухове або зорове сприйняття. Речення може бути простим і складним. У вузькому, власне граматичному, значенні просте речення – це така одиниця повідомлення, яка, будучи створеною за спеціально призначеним для цього граматичним зразком, має значення предикативності. Основними ознаками простого речення є: його синтаксична структура, що формується певними словоформами в їх відношеннях одне до одного; його семантична структура; порядок слів та інтонація; члени речення як компоненти предикативної основи речення або її поширювачі.   Залежно від мети повідомлення речення можуть бути розповідними, питальними або спонукальними. Просте речення як елементарна синтаксична конструкція складається з двох (інколи – більше) форм слів, поєднаних одне з одним специфічним, існуючим лише у реченні синтаксичним зв’язком, або ж з однієї форми слова (що трапляється рідше). Речення може бути поширеним за правилами прислівних зв’язків – узгодження, керування, прилягання, або словоформами, які поширюють речення в цілому. Елементарний зразок, за яким будується просте непоширене речення, складає його структурну схему, структурний зразок. Ці зразки класифікуються за різними основами: однокомпонентні та двокомпонентні, вільні та обмежені з боку лексичного складу, такі, що містять або не містять парадигматичних характеристик, не фразеологізовані й фразеологізовані. Кожна мова має власну систему таких структурних зразків. Окремі зразки в різних мовах можуть співпадати, але системи в цілому завжди відрізняються.   Речення поєднує в одній своїй граматичній формі кілька значень різного ступеню абстракції. По-перше, сам структурний зразок речення має абстраговане значення, спільне для всіх речень, це...

Синонім

Cиноніми (від грецького synonymos – однойменний) – слова однієї частини мови (а також, у більш широкому розумінні, фразеологізми, морфеми, синтаксичні конструкції), значення яких повністю або частково збігаються. Слова, однакові за змістом, називаються повними або абсолютними синонімами. Проте синоніми не завжди означають тотожність значень. Існують слова, близькі, але не однакові за змістом. Такі синоніми називаються частковими, або відносними; значення співпадають у загальному, а в деталях вони можуть відрізнятися. В якості одиниці змістового співставлення лексичних синонімів виступає елементарне значення слова, його лексико-семантичний варіант. Тому багатозначне слово може входити одразу до кількох синонімічних рядів (або парадигм). Члени кожного ряду ідентифікуються семантично та стилістично відносно домінанти ряду. Домінанта – це нейтральний і найзагальніший за змістом член синонімічного ряду, зазвичай головний у цьому ряді. Синонімом до цього слова може бути не тільки інше слово, а й словесний зворот, стійке словосполучення («вдарити» – «завдати удару»). Синонімом можуть бути слово й афікс («маленький ніс» – «носик»). За структурою синоніми можуть бути різнокореневими («молодий» – «юний») та однокореневими. Ці синоніми відрізняються одне від одного префіксами («пошкодити» – «зашкодити»), суфіксами («головний» – «головуючий»), префіксами й суфіксами одночасно («робити» – «розробляти»). Крім цього синоніми відрізняються наявністю або відсутністю постфікса -ся («куріти» – курітися»).   Відповідно до функцій, які вони виконують, синоніми поділяються на семантичні (ідеографічні), які відбивають різні аспекти позначуваного об’єкта, наприклад, синоніми «сумирний» – «незлостивий» – «покірний». Існують синоніми, які вказують на різний ступінь вияву ознаки дії («страх» – «жах», «ламати» – «трощити»), а також на іншу змістову своєрідність слів. Існують в українській мові й стилістичні синоніми, які дають різну оцінювальну характеристику позначуваного об’єкта («лице» – «лик»). Це – синоніми «високого стилю», а «пика» – простого стилю. Семантико-стилістичні...

Слово

Слово – це основна структурно-семантична одиниця мови, яка служить для найменування предметів та їх властивостей, явищ, відношень дійсності, і має сукупність семантичних, фонетичних та граматичних ознак, специфічних для кожної мови. Характерні ознаки слова – його цілісність, відокремленість та вільна відтворюваність у мовленні.   У слові розвиваються такі структури: фонетична, морфологічна, семантична. Розрізняють лексичне та граматичне значення слова. Сукупність граматичних значень, виражених певними мовними засобами, утворює граматичну форму слова. В плані вираження у слові виділяється лексема, у плані змісту – семантема. Слово в певній граматичній формі становить словоформу. Слово – носій комплексу значень різного ступеня узагальнення, які належать до різних рівнів мови. На основі власних семантичних і граматичних ознак слово належить до певної частини мови, виражає в своєму складі зумовлені системою цієї мови граматичні значення (наприклад, прикметники в українській мові виражають значення роду, числа, відмінка). В значеннях слова закріплюються результати пізнавальної діяльності людей. У слові формуються, виражаються й передаються поняття. Слово є будівельним матеріалом для речення.   Ще на початкових етапах лінгвістики зверталася увага на план вираження і план змісту слова. В епоху середньовіччя в Європі слово досліджувалося в основному з семантичного боку, вивчалося його відношення до речей та понять. У 19 сторіччі основна увага приділялася аналізу змістового аспекту слова. Одночасно поглиблювалася теорія граматичної форми слова.   Системний підхід до мови поставив у вивченні слова нові завдання: визначення слова як одиниці мови, критерії його виділення, вивчення змістового аспекту слова, методів його аналізу; дослідження системності лексики; вивчення слова в мові та мовленні, у тексті.   В історії науки було висунуто понад 70 різноманітних критеріїв визначення слова, які ґрунтувалися на графічних (орфографічних), фонетичних, структурних, граматичних, синтаксичних, семантичних, системних принципах. У графічному аспекті...

Дієслово

Дієслово (лат. Verbum) – частина мови, яка виражає граматичне значення дії (тобто ознаки рухливого, що реалізується в часі) і функціонує переважно в якості присудка. Як специфічно предикативне слово дієслово протиставлене іменнику. В той же час формування дієслова (дієвідмінювання) не у всіх мовах є чітко протиставленим формоутворенню іменних частин мови (особливо прикметника), а набір граматичних категорій дієслова не однаковий у різних мовах. У багатьох мовах розрізняють власне дієслово та вербоїди. Власне дієслово або фінітивне дієслово використовується в предикативній функції й означає дію не абстраговано, а у часі її виникнення від діючої особи. Відповідно до своєї функції, фінітне дієслово характеризується певним набором специфічно предикативних граматичних категорій (час, вид, спосіб, стан), а у багатьох мовах узгоджувальними категоріями (що повторюють деякі категорії іменника та займенника). Вербоїди (за іншою термінологією – нефінітивні форми дієслова) поєднують деякі риси інших частин мови – іменників, прикметників та прислівників. Вербоїди виступають у якості різних членів речення, а також у складі аналітичних фінітних форм і деяких подібних до них конструкцій. До вербоїдів належать інфінітиви, дієприслівники та дієприкметники.   Семантико-граматичні розряди дієслів виділяються на основі різних ознак. Повнозначні дієслова протиставляються службовим (так званим зв’язкам) та допоміжним дієсловам, що використовуються у складі аналітичних дієслівних форм. Усі дієслова поділяються також на ряд валентних класів, що відповідають формально-логічним класам одномісних та багатомісних предикатів. Так розрізняють одновалентні, двовалентні та тривалентні дієслова. Особливу групу складають нульвалентні дієслова, які позначають певну неподільну ситуацію («світає», «морозить»).   З наведеною класифікацією перетинаються інші – за здатністю дієслова-присудка мати підмет (особові й безособові дієслова) та за здатністю мати додаток (перехідні та неперехідні). Особові дієслова, тобто ті, які здатні вживатися з підметом, складають більшість дієслів найрізноманітнішої семантики. Безособові, тобто ті,...

Дієприслівник

Дієприслівник – нефінітивна форма дієслова (вербоїд), яка позначає другорядну дію, підпорядковану головній, вираженій у реченні присудком або інфінітивом у різних синтаксичних функціях («Я мав можливість отримати освіту, виховуючись удома».) Дієприслівники поширені у мовах різних типів. Особливістю дієприслівника є те, що суб’єкт позначуваної ним дії співпадає з суб’єктом дієслівної дії, вираженої фінітною формою або інфінітивом. Як дієслівна форма дієприслівник зберігає вид і стан. Видові форми дієприслівника служать для вираження семантики таксису. Зазвичай, дієприслівники доконаного виду виражають передування другорядної дії відносно основної («Прокинувшись, він устав і вмився»). Іноді такі дієприслівники виражають одночасність  («Ішов, схиливши голову») або ж наступність дії («Вийшов, грюкнувши дверима»).   Дієприслівники недоконаного виду передають одночасність («Відповідаючи на питання, він хвилювався») дії.   Дія, позначувана дієприслівниками, може бути пов’язана з головною допустовими відношеннями («Обдумавши всі наслідки свого вчинку, він усе ж подав заяву про звільнення»), причинно-наслідковими («Захворівши, він не міг працювати»). В дієприслівнику зберігаються синтаксичні зв’язки дієслова, від якого він утворений («кохати дружину» – «кохаючи дружину»). Дієприслівникові конструкції можуть бути синонімічними до підрядних речень, прийменниково-відмінкових  конструкцій з віддієслівними іменниками. Функція дієприслівника в реченні зазвичай визначається як обставина. Деякі вчені також вважають дієприслівник другорядним присудком.   У деяких мовах дієприслівник може позначати дію, суб’єкт якої не є тотожним суб’єкту дії, вираженої присудком. Дієприслівники також входять до складу аналітичних видо-часових форм дієслова. Функціонально спорідненими до дієприслівників є герундій у романських мовах, відмінкові форми інфінітива та імені дії у фіно-угорських та інших мовах.   Серед мовознавців не існує єдиного погляду щодо семантико-граматичного статусу дієприслівника. На сьогодні дієприслівник розглядають як один із розрядів форм дієслова. Термін «дієприслівник» уперше був застосований М....

Вигук

Вигуки – клас невідмінюваних слів, що служать для нерозчленованого вираження емоційно-вольових та емоційних реакцій на навколишнє середовище. Вигуки не належать ані до повнозначних, ані до службових частин мови. Від повнозначних слів вони відрізняються відсутністю номінативного значення (виражаючи почуття та відчуття, вигуки не називають їх); на відміну від службових частин мови вигукам не властива сполучна функція.   Багато вигуків походять від емоційних окликів та звуків, що супроводжують рефлекси організму на зовнішні подразнення; порівняйте: «Ой, боляче!», «Брр, холодно!». Такі вигуки часто мають специфічні фонетичні риси, тобто містять рідкісні та незвичайні для певної мови звуки та звукосполучення (наприклад, «брр», «гм», «тпру»). Найбільшою є група вигуків, генетично пов’язаних з повнозначними словами – іменниками: «господи», «боже»; дієсловами: «ач», «бач». Спостерігається також зв’язок вигуків із займенниками, прислівниками, частками та сполучниками: «отож-бо», «ш-ш». Сюди ж належать і різного роду зрощення: «на тобі» та стійкі словосполучення і фразеологізми: «святий боже», «слава богу». Вигуки – клас слів, що постійно поповнюється. Головним джерелом їх поповнення є оцінні іменники («страх», «жах», «біда») та експресивні дієслова («зажди», «давай», «вали»).   Вигуки обслуговують три семантичні сфери мови: емоцій та емоційних оцінок, волевиявлення, етикету. До семантично однозначних вигуків, що виражають переважно негативні емоційні реакції (насмішку, обурення, побоювання, біль, недовіру і т. ін.), належать, наприклад, «ось тобі й маєш», «тьху». Один і той же вигук може виражати схвалення й засудження, переляк і радість. В уточненні таких вигуків значну відіграють інтонація, міміка, жести. Експресивна значимість емоційних вигуків може підсилюватися словотворчими (за допомогою суфіксів: «охохосіньки»,  «ойойоєчки») та лексичними (наприклад складанням із займенником: «ач який») засобами.   Вигуки, що обслуговують сферу волевиявлення, виражають звернені до людей або тварин команди та заклики. Значна їх частина належить до професійного...

Прислівник

Прислівник – лексико-граматичний клас зазвичай невідмінюваних слів, які позначають ознаку дії, якості або предмета й виступають у синтаксичній функції обставини або означення, рідше – присудка. Прислівник як частина мови визначається сукупністю морфологічних, синтаксичних та семантичних ознак.   До основних морфологічних ознак прислівника належать: відсутність відмінювання, лексична та словотворча співвіднесеність з усіма основними класами повнозначних слів, наявність особливого морфемного інвентарю, який використовується при утворенні прислівників. З точки зору історичної морфології, прислівники поділяються на займенникові, іменникові та дієслівні. Найбільш архаїчний тип – займенникові прислівники, що втратили властивість морфологічного членування. Більшість іменникових прислівників виникло з застиглих відмінкових форм, що набули самостійного значення. Велику групу складають прислівники, утворені від акузативу: «зараз», «багато». Деякі прислівники є застиглими прийменниково-відмінковими формами: «майже», «швидко».   За своєю словотворчою структурою прислівники поділяються на мотивовані й немотивовані. Для першої групи прислівників властивою є чітка співвіднесеність з іншими розрядами повнозначних слів. Всередині мотивованих прислівників виділяється група регулярних утворень (так звані граматичні прислівники), що мають чітко виражену формальну ознаку. До регулярних способів утворення прислівників у деяких мовах належить редуплікація: «свавільно», «постійно». До немотивованих належать прислівники, які втратили співвіднесеність з живими граматичними класами та розрядами слів («де», «коли»).   За своїм лексичним значенням усі прислівники поділяються на два лексико-граматичні розряди: якісні та обставинні. В прислівниках першого типу представлені різноманітні конкретні види загального значення якості та властивості («швидко», «по-нашому», «дибки»). Особливу групу складають кількісні прислівники, що позначають ступінь якості та інтенсивності дії («ледве-ледве», «анітрохи», «занадто»). Прислівникам властива морфологічна категорія ступенів порівняння – двочленного, тричленного та найвищого. В плані вираження можливі як синтетичні, так і аналітичні форми ступенів порівняння: «вищий за всіх». На прикладі якісних прислівників можна прослідкувати спорідненість прислівників з прикметниками, яке визначається...

Паронім

 Паронімія (від грецького слова Para – біля і onyma – ім’я) – явище часткової звукової подібності слів (паронімів) при їх семантичній відмінності (повній або частковій). Проблема паронімії виникає внаслідок навмисного зближення або ненавмисного змішування (тоді це мовленнєва помилка) паронімів у мовленні. Термін паронім запропонував Аристотель, який назвав так похідні слова.   У 60-70 роках 20 сторіччя склалося розуміння паронімів як спільнокореневих слів, що належать до однієї частини мови («болотний» – «болотистий», «виплата» – «оплата», «платня»). Проте деякі вчені вважають паронімами лише такі спільнокореневі слова, тотожні за граматичними (морфологічними) властивостями, які мають співзвучні префікси та спільне місце наголосу. Структурна подібність паронімів зумовлює їх змістову співвіднесеність. Спільнокореневі слова, які належать до однієї частини мови, утворюють паронімічні ряди закритого характеру.   У мові з метою спеціального зближення або внаслідок випадкового змішування, зазвичай, зіставляються спільнокореневі слова одного й того ж або близьких понятійно-предметних планів.   При зіставленні паронімів акцент робиться на їх семантичних відмінностях, у зв’язку з чим виявляються їх сполучні можливості. Все це надає паронімії системного характеру на рівні ідеографії, словотворення, лексичної сполучуваності. Пароніми по-різному сполучаються з іншими словами (і це зрозуміло: значення у них різні, тому й змістові зв’язки з сусідами в реченні не можуть бути однаковими). Пароніми в мові – це явище швидше небажане, ніж корисне, свого роду завада для співбесідників.   Проте пароніми існують у багатьох мовах, тому їх треба чітко розрізняти за змістом і правильно вживати.   Пароніми розглядаються у вченні про культуру мовлення. Пароніми іноді називають словниковими, на відміну від паронімів контекстуальних, або поетичних, які мають будь-яку звукову подібність («контузити» – «конфузити»). Під паронімією в цьому випадку розуміють ненавмисне змішування (мовленнєва помилка) або спеціальне зближення подібних за...

Прийменник

Прийменник – розряд службових, морфологічно незмінюваних слів, що виражають різноманітні відношення між залежними та головними членами словосполучення та здійснюють підрядний синтаксичний зв’язок усередині словосполучення та речення. Прийменники використовуються в багатьох мовах (наприклад, індоєвропейських, семітських та інших).   Кожний прийменник характеризується лише йому властивою сукупністю значень: наприклад, в українській мові прийменник «в» передає конкретно-просторові відношення («перебувати в кімнаті»), використовується при позначенні переходу з одного стану в інший («перетворити в руїни»). Значення прийменника складають сукупність його семантичних реалізацій (варіантів), або його семантичну структуру. Більшість прийменників характеризуються багатозначністю, яка, в свою чергу, створює умови для широкого розвитку синонімії прийменників. Наприклад, («біля будинку», «коло будинку», «поблизу будинку»).   У значеннях прийменника відтворюється семантична взаємодія службового слова і самостійних слів, які воно поєднує; наприклад, прийменник «в» реалізує просторове значення спрямованості переважно при заміщенні позиції головного члена словосполучення дієсловом спрямовуючого руху: «внести в дім», «увійти в довіру». Вибір прийменника ґрунтується на правилах семантичного узгодження, особливостях зовнішніх мовних відношень об’єктів дійсності та вимогах мовленнєвого узусу, порівняйте: «піти в музей», але «піти на виставку».   Разом з прийменником найчастіше використовуються іменники та займенники. Прислівники, поєднуючись із прийменниками, зазнають деякої субстантивації: «відкласти на завтра». Прийменники також здатні до субстантивації: «Він обдумав усі за і проти». За своєю граматичною функцією прийменник співвідноситься з категорією відмінка. В тих мовах, де є відміни іменників, прийменник, поєднуючись з певним відмінком, підсилює його значення.   У сучасних мовах наявні прийменники первинні, споконвічні з генетичної точки зору для визначеної мови і вторинні, похідні від інших частин мови. Зазвичай прийменники стоять перед залежним словом у словосполученні; в деяких випадках вони можуть знаходитися в постпозиції. Наприклад, порівняйте: «заради дружби» і «дружби заради». Прийменники, як правило, не...

Прикметник

Прикметник – лексико-семантичний клас предикатних слів, які позначають непроцесуальну ознаку (властивість) предмета, події або іншої ознаки, вираженої іменною частиною мови. Прикметник позначає або якісну ознаку предмета, поза його відношенням до інших предметів, подій або ознак, або ознаку відносну. Ця ознака позначає властивість предмета через його відношення до іншого предмета, ознаки, події.   Прикметник як частина мови не тільки не є універсальною категорією, але й складає клас слів, найменш специфікований порівняно з іншими морфолого-синтаксичними класами. Семантичною основою прикметника є поняття якості. Прикметником є частина предметів або подій, яким властива відповідна ознака. Прикметники завжди семантично пов’язані з іменниками. Цей зв’язок реалізується двома способами: прикметник може виступати означенням до іменника, утворюючи атрибутивну конструкцію, або як предикат  чи частина предикату, поєднуючись з іменниками через дієслово-зв’язку.   За семантикою прикметники надзвичайно неоднорідні, їх класифікації різноманітні й спираються як на значення самих прикметників, так і на властивості денотатів, яких стосуються ознаки, а також на можливості інтенсифікації. Виокремлюють оцінювальні прикметники («гарний», «поганий»), параметричні («низький», «високий»). Існують прикметники, що виражають форму, колір і т. ін. Вирізняють також прикметники, які позначають властивості речей, сприймані відчуттями, фізичні якості людей і тварин та внутрішні психологічні властивості, постійні якості та тимчасові стани. Очевидно, що поділ прикметників на якісні та відносні є універсальним. Якісні прикметники вважаються «класичними» предикатами, оскільки вони не містять жодних сем, окрім предикативних. Якісна ознака, яка лежить в основі семантичної структури речення, може змінюватися за шкалою інтенсивності, що визначає дві основні семантичні властивості. Прикметник може мати ступені порівняння і здатний сполучатися з інтенсифікаторами.   Значення відносних прикметників відмінне. Це відношення, яке встановлюється між предметом (або ознакою) та іншим предметом, ознака якого позначається прикметником. Семантика відносних прикметників є складною ознаковою...

Дієприкметник

Дієприкметник – нефінітивна форма дієслова (вербоїд), яка позначає ознаку імені (особи, предмета), пов’язану з дією, і використовується атрибутивно («палаюче вогнище», «розбитий глечик»). У дієприкметнику поєднані властивості дієслова і прикметника. Граматично дієслівні ознаки в деяких мовах виявляються в наявності категорії стану («пишучий» – «писаний»), виду («підписуваний» – «підписаний»), часу, в збереженні моделей керування та прилягання. Дієприкметник може також виражати значення таксису (одночасність або попередність позначуваної ним ознаки стосовно дії, вираженої присудком). Дієприкметники майбутнього часу в деяких мовах мають певні модальні ознаки: наміру, зобов’язання.   Близькість дієприкметника і прикметника виявляється в наявності у дієприкметника в певних мовах узгоджувальних категорій роду, числа, відмінка. Як і прикметник, дієприкметник виконує синтаксичну функцію означення або, рідше, іменникової частини присудка. Ім’я, яке визначається дієприкметником, може позначати суб’єкт дії («танцююча дівчина»), об’єкт дії («написаний лист»). Особа суб’єкта або об’єкта дії може бути виражена за допомогою спеціальних морфологічних показників у формі дієприкметника.   Означальні конструкції з дієприкметниками, які можуть бути відокремленими (відокремлений дієприкметниковий зворот), близькі за значенням до означальних та деяких інших типів підрядних речень. Наприклад, «Він побачив співаючих дітей» – «Він побачив дітей, які співали» – «Він побачив, що діти співали». В багатьох мовах дієприкметники входять до складу видо-часових аналітичних дієслівних форм. Найбільший набір дієприкметникових форм мають перехідні дієслова недоконаного виду. Проте більшість цих дієслів використовують далеко не всі можливості, які надає їм система мови.   Серед мовознавців не існує єдиної думки щодо семантико-граматичного статусу дієприкметника. Все більше мовознавців відносять дієприкметник до форм...

Мовлення

Мовлення – конкретне говоріння, що протікає у часі й утілюється в звуковій або письмовій формі. Під мовленням розуміють як сам процес говоріння (мовленнєву діяльність), так і його результат (мовленнєві витвори, що фіксуються в пам’яті або письмово). Мовлення зазвичай характеризується через протиставлення його мові (коду), яка сприймається як система об’єктивно існуючих, соціально закріплених знаків. Мовлення і мова (код) утворюють єдиний феномен людської мови і кожної окремої мови, виділеної в певному її стані. Мовлення – втілення, реалізація мови (коду), яка виявляє себе в мовленні і тільки через неї виконує свої комунікативні функції. Якщо мова – це знаряддя (засіб) спілкування, то мовлення є видом спілкування, який виробляє це знаряддя. Мовлення конкретне і неповторне на відміну від абстрактності та відтворюваності мови. Мовлення актуальне, мова – потенціальна. Мовлення розгортається у часі й реалізується у просторі; воно безкінечне, матеріальне й складається з артикульованих знаків, що сприймаються за допомогою відчуттів (слуху, зору, нюху). Мовлення активне, динамічне, рухоме, лінійне. На відміну від мови, яка є надбанням суспільства, мовлення суб’єктивне і є видом вільної творчої діяльності індивіда. Процес мовлення характеризується певним темпом, тривалістю, особливостями тембру, мірою гучності, чіткістю артикуляції, акцентом і т. ін. Мовлення може бути охарактеризоване через вказівку на психологічний стан мовця, його комунікативне завдання, ставлення до співбесідника, щирість за ознаками своєї структури. Індивідуальний характер – найважливіша ознака мовлення; суб’єктивність його виявляється в тому, що мовлення має автора, який передає  в ньому свої думки та почуття, для вираження яких він підбирає слова та структури речень. Мовленнєва поведінка складає важливу характеристику особистості. Мовлення тісно пов’язане з мисленням; розрізняють два види мовлення – теоретичне і практичне міркування. Кожен з цих видів мовлення володіє особливими ознаками. Мовлення використовується в різних...

Сполучник

Сполучники – клас службових слів, які оформляють синтаксичні зв’язки слів. Сполучна функція є для сполучника основною. Проте, вказуючи на наявність зв’язку, сполучник у той же час виконує й кваліфікаційну функцію: позначає змістові відношення між сполучуваними одиницями (порівняйте: «знати й уміти» та «знати, щоб уміти»). Граматичне значення відношення зближує сполучники з прийменниками, але службова функція прийменників зазвичай реалізується у взаємодії з відмінковою флексією (якщо вона розвинена у мові), тоді як сполучник виконує аналогічну функцію незалежно від граматичних характеристик сполучуваних ним словоформ і навіть незалежно від їх приналежності до певної частини мови. Сполучник є автономним у складі речення, саме це й відрізняє його від  сполучникового слова, яке поєднує дві функції: окрім позначення залежності речення (службова функція), сполучникове слово входить до складу підрядного речення в якості одного з його членів. У більшості випадків сполучникове слово й сполучник розрізняються формально. Сполучник і сполучне слово в сукупності утворюють сполучникові синтаксичні засоби зв’язку, протиставлені в мові безсполучниковим реченням. За своєю будовою всі сполучники поділяються на прості (однослівні) та складені (багатослівні). До класу простих сполучників належать похідні й непохідні сполучники. Непохідні сполучники в свою чергу поділяються на елементарні («і», «а», «але») й неелементарні. Неелементарні сполучники історично походять із поєднання двох або більше службових слів і в сучасній мові не членуються на морфеми. Похідні сполучники виникають у результаті лексичної десемантизації повнозначної словоформи, наприклад, «хоча», або в результаті складання, наприклад, «до того як». Складені сполучники за принципом утворення поділяються на комбіновані (які складаються з різних елементів; «а саме», «якщо навіть») та повторювані (парні; «то… то»). За характером зв’язку всередині комбінованих сполучників у мовах з розвиненою флексією розрізняються сполучники несинтагматичного типу (об’єднані за принципом простого зчеплення), наприклад, «а також»,...

Іменник

Іменник – клас повнозначних слів (частина мови), який включає в себе назви предметів та істот і в реченні виступає в основному в ролі підмета та додатка. Основне й універсальне членування частин мови на іменники та дієслова співвідноситься з членуванням висловлювання на суб’єкт предикації та предикат. Типова функція іменника – позначення суб’єкта предикації, а дієслова – позначення предиката. Відображуючи певним чином логічну структуру висловлювання, синтаксичні відношення в будь-якій мові утворюють формальні ознаки, що протиставляють клас лексем, які типово позначають предикацію. В більшості мов іменники можуть виступати не лише в ролі підмета і додатка, але й виконувати функцію присудка. Іменник є найбільш поліфункціональним класом слів у мові. Поряд зі своїми первинними функціями підмета і додатка іменник виконує й функції, властиві іншим частинам мови: обставини («йти лісом»), означення («будинок батька»), присудка («я – людина»). Іменники утворюють синтаксичні єдності з прийменниками, післяйменниками та лічильними словами. Для іменників можливим є ряд конструкцій, неможливих для інших частин мови, при вживанні його в типовій функції, по-друге, можливе поєднання іменника з низкою граматичних елементів при використанні його в нетиповій функції. Припускаючи виділення за синтаксичними ознаками, іменник відзначається понятійною (семантичною) специфікою. Синтаксичні ознаки виділення іменника мають універсальний характер, зберігаючи при цьому свою значимість і для аморфних (ізолюючих) мов. У мовах інших типів іменник визначається також і морфологічними ознаками. В мовах, для яких властиве відмінювання слів, іменник характеризується такими категоріями, як рід, іменний клас, число, означеність, відмінок, відчужувана й невідчужувана приналежність. Морфологічні ознаки мають просте зовнішнє вираження, і тому в мовній свідомості носіїв мов вони відіграють найважливішу роль. Іменники сприймаються, передусім, як клас відмінюваних слів, які детермінують узгоджувані з ними частини мови. Ця мовна свідомість відображається в граматичній традиції,...

Частини мови

Частини мови – класи слів у мові, що виділяються на основі спільності їх синтаксичних, морфологічних та семантичних властивостей. Розрізняють повнозначні частини мови (іменник, дієслово, прикметник, прислівник) та службові частини мови (сполучник, прийменник, частка, артикль). До повнозначних частин мови традиційно відносять також числівники та займенники. Під час типологічного аналізу до однієї частини мови відносять слова, здатні перебувати в реченні в однакових синтаксичних позиціях або виконувати однакові синтаксичні функції. Наприклад, одною з ознак, що розрізняє іменники й дієслова в українській мові, є можливість бути головним членом атрибутивної конструкції з прикметником. При цьому важливим є не лише набір синтаксичних функцій, але й ступінь характерності кожної з функцій для певної частини мови. Ці функції поділяються на первинні та вторинні (пов’язані з деякими морфологічними та синтаксичними обмеженнями). Так, в українській мові і дієслово, й іменник можуть виконувати як функцію підмета, так і функцію присудка. Проте для дієслів функція присудка є первинною, а функція підмета – вторинною. Для іменника ж функція підмета є первинною, а присудка – вторинною. Іменник може бути підметом з присудком будь-якого типу, в той час як дієслово не може виступати в ролі підмета з присудком, вираженим дієсловом в особовій формі. Синтаксичні функції визначають і поділ на класи службових слів (службових частин мови).   Кожній частині мови властива особлива система граматичних категорій. Будучи вираженими морфологічно, набори граматичних категорій охоплюють усі слова конкретної частини мови або основне ядро цих слів. На цьому ґрунтується морфологічний критерій виділення частин мови в неаморфних мовах. Так, в українській мові для іменника властиві число, відмінок і рід, для прикметника – ступені порівняння, число, відмінок і рід. За морфологічною класифікацією виділяються форми, що поєднують морфологічні ознаки різних частин мови...

Частка

Частки – розряд невідмінюваних службових слів, які беруть участь у вираженні форм окремих морфологічних категорій, входячи до складу слова («хто-небудь», «дай-но»), або приєднуючись до нього («пішов би», «нехай буде»), і передають комунікативний статус висловлювання (питальний – «хіба», «невже», заперечний – «не», «ні»). Частки також виражають відношення висловлювання або його автора до навколишнього контексту, вираженого або гаданого: так звані модальні частки («тільки», «навіть», «уже»). Різноманіття часток пояснюється принциповими особливостями їх функціонування: їх багатозначністю, нечіткими семантичними межами, поєднанням суб’єктивного й об’єктивного модальних начал, тісним зв’язком часток з лексико-граматичною структурою висловлювання, великою кількістю часток у живій мові. Частки здатні об’єднуватися в комплекси. Вони співвідносяться зі збіжними за формою та близькими за семантикою одиницями інших частин мови (сполучниками, дієсловами, вигуками й іншими одиницями), з якими частки пов’язані генетично. Зацікавленість комунікативно-дискурсивним аспектом мови, розвиток теорії функціонального синтаксису, семантики, виникнення лінгвістики тексту та інше зумовили зростаючий інтерес до модальних часток (видільних, підсилювальних, акцентуючих, емфатичних). Загальна властивість подібних часток: викликати в свідомості співрозмовника додаткову смислову інформацію, що об’єднує його з мовцем. Значення, які передаються частками (крім власне морфологічних), зазвичай пов’язані з іншими змістовими категоріями висловлювання. В першу чергу – з категорією означеності або неозначеності, з вираженням форм до якої безпосередньо належать частки («не», «небудь»), які формують неозначені займенники, та частки типу «ось», «он», що стосуються висловлювання в цілому. Тип часток пов’язаний з розподілом граматичних категорій у висловлюванні в цілому – видом дієслова-присудка, типом детермінанта-обставини, наявністю прислівників з семантикою однократності або інтерактивності. Часткам приписують – в межах теорії актуального членування речення  – роль рематизаторів. Загальноприйнятим є визнання у часток розмитої семантики, нечіткості їх розмежування з іншими частинами мови, від яких вони походять, модифікативність їх загального списку. Вільне...

Мова

Мова є основним об’єктом вивчення мовознавства. Під мовою ми розуміємо природну людську мову. Виникнення й існування мови нерозривно пов’язане з виникненням та існуванням людини. Термін «мова» має принаймні два взаємопов’язаних значення: 1) мова як така, мова як певний клас знакових систем; 2) конкретна, так звана етнічна мова, яка використовується в певному соціумі в певний час і в певному просторі. Важливим є те, що мова, зберігаючи внутрішню цілісність і єдність, є поліфункціональною системою. Серед функцій мови найважливішими можна вважати ті, які пов’язані з основними операціями над інформацією – створенням, збереженням і передачею інформації. Мова є основною суспільно важливою формою відображення оточуючої дійсності й самої людини, а також засобом отримання нових знань про дійсність. У той же час мова є основним засобом людського спілкування, засобом передачі інформації від мовця до слухача. Завдяки цій властивості мови природно узгоджені з потребами та умовами перебігу комунікативної діяльності людини. Розрізняють такі форми існування конкретних мов: ідіолект – індивідуальна мова кожного конкретного носія мови; говір – сукупність структурно близьких ідіолектів, які обслуговують одну невелику територію; діалект – сукупність говорів. На певному етапі національного або соціального розвитку деякі мови, що розвиваються стихійно, ступають на вищий щабель свого існування – форму літературної мови. Живих мов у соціально визнаному значенні налічується від 3 до 7 тисяч (такі коливання пов’язані з відмінностями в принципах їх розмежування). Мови постійно зазнають змін у всіх ланках своєї структури, відбувається їх постійний історичний розвиток. Усі людські мови, які існують зараз або існували раніше, можуть бути поділені на групи за принципом спорідненості, тобто походження від певної мовної традиції (прамов). Близька спорідненість часто є очевидною навіть для самих носіїв мови, віддалена – потребує спеціального наукового доведення....

Додаток

Додаток – член речення, виражений іменником, позначає предмет (об’єкт), що відображує дію дієслівної ознаки або ж служить її знаряддям. Розрізняють прямий і непрямий додаток. Прямий додаток позначає об’єкт, безпосередньо охоплений дією. Критерії його виділення в різних мовах різні. В українській мові виражається знахідний відмінок без прийменника, поєднується лише з перехідними дієсловами. Залежно від характеру дії такий об’єкт може бути зовнішнім (незмінним): «купити дім», «кинути камінь», та внутрішнім (результативним): «будувати дім», «роздобути камінь». Різновидом внутрішнього об’єкта є об’єкт змісту («споріднений додаток»), тобто об’єкт, що ніби випливає з самої дії: «думу думати», «кликати клич», «горе горювати». Об’єкт, що позначає предмет мовлення, думки, сприйняття («сповіщати звістку», «бачити корабель»), називається деліберативним. Непрямий додаток виражається іменником у непрямих відмінках з прийменниками та без них. З поняттям непрямого додатка пов’язане уявлення про об’єкт, що стосується дії не прямо (порівняйте «повідомити новину» і «… про новини») і не повністю, а частково («випити воду» і «… води»). З непрямим додатком може також бути пов’язане уявлення про меншу визначеність об’єкта («чекати потяга» і «чекати потяг») та про його своєрідну активність («злякатися собаки», «радіти за сина», де об’єкт певним чином стимулює діяльність суб’єкта). В класичній лінгвістиці поняттям непрямого додатка охоплені різноманітні види об’єктних значень. Зокрема, розрізняються об’єкти, на які спрямована дія: «просити хліба», «добиватися успіху»). Також існують об’єкти, від яких дія відштовхується або ухиляється («позбавитися спадку», «уникнути сварки»). Розрізняють також: об’єкти-адресанти («посміхнутися дитині», «допомогти сусідові»); об’єкти-знаряддя («жати серпом», «підкорити красою»). В структурі висловлювання всі види об’єктів є сумісними та ієрархічно впорядкованими: («розповісти друзям правду про війну словами очевидця»). Тут одні об’єкти пов’язані з дієсловом як ядром повідомлення більш обов’язковим зв’язком, інші – менш обов’язковим. Різновидом додатка іноді вважається виражений...

Метафора

Метафора – троп або механізм мовлення, що перебуває у використанні слова, яке позначає певний клас предметів, явищ і т. ін., дає характеристики або назви об’єкта, що входить до іншого класу, або для найменування іншого класу об’єктів, аналогічного цьому класу в будь-якому відношенні. В ширшому значенні термін «метафора» застосовується до будь-яких видів використання слів у переносному значенні. Асоціюючи дві різні категорії об’єктів, метафора є семантично подвійною. Ця здатність, що складає найважливішу ознаку «живої» метафори, не дозволяє розглядати її ізольовано від предмета, який вона визначає. В утворенні та аналізі метафори беруть участь чотири компоненти. Це – основні та допоміжні суб’єкти метафори, до яких застосовуються парні терміни (буквальна рамка і метафоричний фокус, тема і «контейнер», референт і корелят) та співвідносні властивості кожного об’єкта та класу об’єктів. Ці компоненти не повністю представлені в структурі метафори, зокрема непозначеними залишаються властивості основного суб’єкта метафори, що складають її семантику. У зв’язку з цим метафора допускає різні тлумачення. Значення метафори формується ознаками названого класу об’єктів (або їх аналогами), сумісними з суб’єктом метафори. Образ, що міститься у мовній метафорі, зазвичай не набуває семіотичної функції, тобто не може стати означальним певного змісту. Це відрізняє метафору від символу (у вузькому значенні). В метафорі значення є стійким. Воно прямо асоціюється зі словом як своїм  означальним. У символі сталим є образ, що виконує функцію означального. Він може бути не лише названий, а й зображений. Значення символу не має чітких меж. Метафору поєднує з символом та відрізняє від знаків та сигналів відсутність регулятивної функції, а значить, і прямої адресації. Метафора є не лише ресурсом образного (поетичного) мовлення, але й джерелом нових значень слів, які здатні виконувати описову та номінативну функції, закріплюючись за індивідом...

Метонімія

Метонімія (від грецького metonymia – перейменування) – троп або механізм мови, що полягає в регулярному або оказіональному переносі назви з одного класу об’єктів або окремого об’єкту на інший клас або окремий предмет, який асоціюється з ним за суміжністю. Основою метонімії можуть служити просторові, подієві, синтагматичні та логічні відношення між різними категоріями, що стосуються дійсності та її відображення в людській свідомості. Це усвідомлення закріплене значеннями слів – між предметами, особами, діями, процесами, явищами, соціальними інститутами та подіями, місцем, часом. Назва може переноситися: 1) з умістища на вміст або об’єм вмісту «блюдо» – «велика тарілка», «склянка» – «посудина для пиття» і «міра рідких та сипучих мас»; 2) з матеріалу на виріб з нього, наприклад, «мідь» як метал і як «мідні гроші»; 3) з місця населеного пункту на сукупність його жителів або пов’язану з ним подію, наприклад: «З нього сміялося все село»; 4) з форми вираження змісту на сам зміст, наприклад: «товста книга» стосується предмета, а «цікава книга» – змісту; 5) з галузі знань, науки на предмет науки і навпаки, наприклад «граматика» як будова мови і як розділ мовознавства, що її вивчає; 6) з соціального заходу на його учасників, наприклад: «Конференція відбудеться в травні» і «Конференція прийняла важливе рішення»; 7) з соціальної організації на сукупність її співробітників та приміщення, порівняйте: «ремонтувати фабрику» і «фабрика страйкує»; 8) з цілого на частину і навпаки, наприклад: «груша» як дерево і як плід; 9) з емоційного стану на його причину, наприклад: «жах», «страх» і «жахлива подія»; 10) ім’я автора може використовуватися для позначення його творів або створеної ним моделі, стилю: «читати, видавати Толстого».   Відображуючи постійну взаємодію об’єктів, категорій, понять, метонімія стає регулярною і створює семантичні...